Війна...і смерть, як дві сестри, танцюють парою….💔
Війна...вже тисячі небесних воїнів за хмарою…..💔

Тяжкою журбою сповнилися серця учителів, учнів та випускників нашої школи…На щиті додому повернеться ще один наш Герой - Іван Гнідець.

29 серпня під час ведення наступальних дій та бойового зіткнення з силами противника в районі с. Любомирівки Миколаївської області, внаслідок влучання ракети в танк він загинув, отримавши поранення, несумісні з життям.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким ГЕРОЯ.💔

Іван став ще одним Ангелом-охоронцем для нас, для України!!!💙💛

​

Горить свіча, і пам'яті сльоза
Додолу з неї краплями стікає,
Земля ридає, плачуть небеса
Героїв Україна проводжає…

​

Герой свого народу, приклад стійкості та вірності своїм принципам.
Герой – захисник, якому ми зобов'язані життям, відносним спокоєм…

Яким він був?... Звичайним, таким, як всі. Середнім сином у своїх батьків, можливо, більш добрим і чуйним. У школі звичайним учнем, можливо, більш відповідальним і вимогливим до себе. Але коли рідна земля опинилась у вогні, коли ворог, який ще донедавна називався братом, зазіхнув на цілісність і свободу, Іван з перших днів вступив на дорогу боротьби. А до цього був Майдан 2014 року, і полігон, де навчався боронити свою землю, своїх батьків, друзів, родину, сім'ю. Ще у шкільні роки хотів всього навчитися по господарству і був в цьому дуже настирливим  (поламаний стілець вмить був доведений до ладу, потрібні планки до таблиці тут же були знайдені, ніжка у стойлі хиталась – Іван знав, як дати раду).

Товариський, життєрадісний. Болісно реагував на несправедливість. Завжди мав свою думку.
При зустрічах щира усмішка і привітність завжди була на обличчі.
– Як поживаєте? Як ваше здоров'я? Чи ще працюєте? А чи є ще в школі такі непосиди, як ми були?
– Але ми не тільки порушували дисципліну, ми ще були й винахідливими, допитливими. Правда? (Майже дослівно).

… І літнім вечором стук у двері. На порозі Іван з торбинкою солодощів. А від чаю відмовився. Іншим разом… (він був тоді у Яворові).

… Свято печеної картоплі… З лісу до Івана додому найближче. І коли щось було забуто, то деколи доводилось бігати додому по декілька разів (солі мало, води треба, перець розсипався, серветки забули, рушника треба). Жодних нарікань. І завжди з задоволеним виглядом.

Так і залишився у пам'яті: мужній, міцний і усміхнений.

​

(Зі спогадів класного керівника Н.М. Зінько)

– Почувши про загибель Івана, відразу заплакала. Захотіла обійняти, захистити, не віддати у лапи смерті того білявого малого хлопчика, якого я вчила два роки – по-дитячому симпатичного, тихого, спокійного, доброго.

Коли були у нього, як майже в кожного з його однокласників, якісь прогалини у знаннях і до школи приходив тато, він ніколи не виправдовувався, не нарікав, нічого не обіцяв. Просто дивився своїми ясними очима на нас обох  і ніби дивувався: «Що ви від мене хочете? У мене все в порядку». Так воно і вийшло. Став справжнім мужчиною, відважним, сміливим, захисником усіх нас.

​

Галина Вікторівна Новосад, перша вчителька

​

Вічна і світла пам'ять герою… З-під вій виступає скупа чоловіча сльоза. 

– Іван, Ваня… друг дитинства і шкільний товариш, - веде спогад однокласник Олександр Малко.

– Наша дружба з Іваном дуже давня. Якось так вийшло, що ми здружилися ще в ранньому дитинстві (батьки були знайомі). І жили ми в різних кінцях Рава. Іван приїжджав до мене на велосипеді. І вже гасали ми в районі вокзалу до самісінького вечора. А якою смачною була для нас «Пепсі-кола» (вона в ті часи була розкішним напитком).

Через деякий час ( з 4 класу) ми стали жити майже по-сусідству. Разом до школи, разом зі школи, на тренування. По дорозі вели свої хлоп'ячі розмови, мріяли, складали плани назавтра. Одного разу навіть посварились. Не могли вирішити на що потратити зекономлені гроші (Іван хотів тістечко з кремом, а я – круп'яні палички). Так і пішли додому по різних тротуарах: Іван їв тістечко, а я палички. На вулиці Пекарській тротуари закінчились. Ми потиснули один одному руку і розійшлись. А ввечері, як ні в чому не бувало, ішли разом на тренування. Іван дуже швидко забував образи.

Одного разу Іван запросив мене до лісу на гриби. Я тоді ще не знав Вовковицького лісу (збирав з татом біля комбікормового, переважно, у сосновому). А тут під ногами повно листя. Попробуй щось розглядіти. Іван збирає і вкидає в кошик один за одним гриби, а я ну хоч би щось. Досада бере, доходить до сліз. Ну, з чим піду додому?

Вийшов з лісу. Присіли. Іван викладає всі свої гриби у мій кошик. Мені аж якось стало не по собі. «Я собі ще назбираю,» – мовив. І так було не раз.

Доброзичливість і взаємовиручка – ось чим завжди керувався Іван.

– Важко повірити, що Івана нема. Невимовна втрата, горе, біль, – все це переплелось у спогадах однокласниці. 

​

Галина Костевич-Кохан

– Безтурботні шкільні роки. Іван завжди був життєрадісним, веселим і товариським. Якось зайшла мова про сім'ї. Іван каже, що було б добре, якби мав сестру. А я кажу, що у нас в сім'ї хлопчика бракує. Іван тут же знайшовся: «Давай, ти будеш мені сестрою, а я тобі братом». З того часу нас так і називали братом і сестрою.

Всі шкільні роки сиділи за однією партою, разом їхали на змагання з плавання. 

А ще ніколи не забував привітати мене з днем народження. І навіть тоді, коли вже був на війні, то нагадував мамі, що може статись так, що не буде зв'язку, то обов'язково передати вітання з іменинами і з днем народженням.

Таким залишився в пам'яті: веселим, щедрим, цікавим співрозмовником.

​

Ірина Левчук-Сіволап згадує, як одного разу на перерві виявилося, що не пише ручка (паста закінчилась). Наступний урок – фізика. Не писати на уроці – навіть не можна такого уявити! Ірина – відмінниця! За декілька хвилин до початку уроку Іван схоплюється і біжить. На урок, звичайно, він запізнився. Але ручку купив. Витримав гнівний докір вчителя, але не  допустив, щоб відмінницю сварили.

Добрий і надійний, «свій». Скільки разів «діставав» ні за що, бо когось прикривав, виручав, захищав.

– Було в Івана якесь своє особливе, шанобливе почуття вдячності, - каже Надія Федорівна Тютюкіна.
Одного разу, під вечір, прийшов Іван подякувати мені за свого племінника Дмитра (я тоді додатково займалась з ним по математиці). Були, звичайно, і гостинці, від щирого серця. Не можна передати словами горе і біль матері.

​

Не з першого разу були записані спогади Ірини Олексіївни, мами Івана. Скільки разів був початок розмови, а потім …, пізніше… Не відразу все вишукувалось у певну послідовність.

Майдан 2014… Іван там до січня 2016. Бачив, що творилось. Вже будучи в іншому місці, відмовився стелити під ноги килим високопосадовцям. Мотивував, що коли допомагав на вулицях Києва збирати «руки і ноги», (може ще когось можна врятувати), йому не стелили килими. Принциповість і справедливість брали верх. Довелося змінити роботу.

З дитинства завжди крутився біля тата ( а тато столярував). Виникла потреба замінити внутрішні двері. Привезли сім дверей, які треба було довести до ладу (тата вже не було). Звичайно, потрібен майстер. Іван: « А я тут для чого?» і взявся за роботу. Мама згадує, що дуже переживала, щоб не зіпсував. Але все було зроблено бездоганно.

У всьому любив порядок. Відкриваючи шафу, відразу видно полицю Івана. Все акуратно складено, «посортовано», змінне взуття начищене до блиску.

Святковий стіл ніколи не обходився без його блюд. На Різдво вушка і фарширована риба. Вдома це робив тільки він.

Обожнював внуків. З меншеньким Андрійком так і не набавився.

В родині був завжди бажаним. Навіть коли приїжджав на короткі вихідні, то обов'язково їхав когось відвідувати старших.

– Пригадується, як одного разу приїхав додому. Звичайні сімейні розмови. На наступний день зранку кудись пішов. Через деякий час приходить і приносить мені чоботи. «Мамо, я зауважив, що тобі вже пора поміняти чоботи». Дбайливий і уважний був завжди. Вимогливий до себе і до оточуючих, хотів поваги.

Міг би ще жити і жити. Ще стільки залишилося нереалізованих планів.