Наш біль. Наша гордість.
Народження дитини - найбільше щастя для батьків. На дітях замикається Всесвіт. Маленькі ростуть. Згодом батьки передають своїх дітей у дбайливі вчительські руки. Школа зустрічає їх, бере у свою велику родину, щоб навчити добра, щоб виховати для добра, згодом провести, вродливих і розумних, по одній із тисячі доріг у широкий світ. Проводжає і чекає усіх своїх випускників на зустрічі.
Володю! Тарасе! Миколо!
Не озоветесь, хоч кличемо вас.
Не повернетесь, хоч чекаємо і будемо чекати.
Не прийдете, хоч матері шлють за вами вслід усі дороги.
Ви нічого в житті не хотіли, хотіли тільки жити, але не прожили навіть того, що накувала зозуля. Ви відмовилися від щастя і мрій, коли вас покликала сльоза Батьківщини.
Золоте пшеничне поле під глибоким, як погляд, блакитним небом. Це наша Україна. Усе може рідна земля: нагодувати теплим хлібом, напоїти чистою джерельною водою, здивувати своєю красою. І тільки захистити сама себе рідна земля не може. Захист Вітчизни - це борг та обов’язок тих, хто їсть її хліб, п’є її воду, милується її красою.
Коли на Сході України Росія почала брудну, неоголошену війну, Володимир Збишко, Тарас Карпа, Микола Федус, випускники Рава-Руської ЗОШ №1, пішли виконувати обов’язок чоловіка і сина своєї землі - пішли захищати Батьківщину.
« Якщо не я, то хто?»-
у совісті пита.
« Якщо не ти, то хто?»-
хитаються жита.
« Якщо не ти, то хто?»-
горобчик аж ячить.
« Якщо не ти, то хто?»-
струмочок жебонить.
« Якщо не ти, то хто?»-
лякається дівча.
« Якщо не я, то хто?»-
рубає як з плеча.
На питання «Якщо не ти, то хто?» вони відповіли: «Я!». Відповіли саме так, бо любили свою Україну. Любили просто. Просто, без присяг пішли за рідну землю умирати.
Війна - це найстрашніше, що придумали люди. Вона завжди приходить непрошеною. Заходить не стукаючи. Забирає не питаючи. За собою залишає сльози і смерть.
У війни холодні очі. У війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика. Війна невблаганна.
Людство страшенно збідніло: збідніло на кожного, хто загинув.
Всесвіт осліпнув: погасли їхні зорі, їхні долі. Тому сьогодні так тяжко збагнути, що в житті нас менше, ніж мало бути.
Не загояться рани батьків, які виняньчили синів до неба.
Не притупиться біль непоправної втрати.
Наша вдячна пам'ять завжди буде берегти всіх шляхетних своїх дітей.
Ви не вийшли з того бою.
Ви не стали на коліна.
Ви зробили все для того,
Щоб не вмерла Україна!
Володимир Збишко
Народився 3 листопада 1977р. у м. Рава-Руська Жовківського р-ну Львівської області. Загинув 21 січня 2015р. біля смт. Фрунзе Луганської області.
Володя Збишко - випускник Рава-Руської ЗОШ №1. Леся Миколаївна Стецина, класний керівник, тепло згадує про нього: «Володя запам’ятався звичайним , скромним хлопчиною. Невисокий на зріст. Сором’язливий, і цю сором’язливість, здається, намагався сховати за ледь помітною посмішкою. Він завжди усміхався.
Був розумним, добре вчився, навіть не докладаючи великих зусиль. А ще у нього було оте загострене почуття справедливості. Так мусили виховати його в сім’ї: не кривити душею, відверто казати правду у вічі і, взагалі, поводитись порядно.
Ну а через 20 років по закінченні школи зі звичайного хлопчини виріс дужий чоловік, мало не богатир, якого я просто не впізнала на зустрічі випускників.
Як було весело, гарно на цьому святі (правда, із присмаком гіркоти…)
З Володею ми розговорилися і говорили багато. Найперше, що вразило у цьому велетні - позитив. «У мене все добре, дуже добре: кохана дружина, дім, робота. Всім, всім я задоволений! Знаю і вірю, що все буде добре!»
Те, що найбільше запам’яталося з його слів: « Все буде добре!».
Ніхто тоді не знав, що через кілька місяців уже все місто - від малого до великого- вийде зустрічати учня, однокласника, чоловіка, друга, сина – нашого Героя».
Старший лейтенант Володимир Збишко загинув 21 січня 2015 в бою за блокпост № 31 на трасі «Бахмутка» поблизу смт. Фрунзе під час евакуації поранених товаришів. Капелан 24-ї окремої механізованої бригади пригадував:«21 січня наші просилися прорватися на БМП на 31 блокпост через пост Сармат, що між с. Кримським і 31-м блокпостом, щоб забрати поранених побратимів і тіла загиблих. Володимир керував бойовою машиною. Через якийсь час хлопці зрозуміли, що не зможуть прорватися. Повертаючись назад, Володя до половини висунувся із БМП. У цей момент міна влучила просто в тіло і навіть не розірвался. Володимир не відчув болю. Загинув миттєво».
Указом Президента № 270/2015 від 15 травня 2015 р. «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом Б. Хмельницького ІІІ ступеня ( посмертно).
Герої не вмирають!
Тарас Карпа
Народився 17 лютого 1989 р. у с. Лужки Жовківського р-ну Львівської області. Загинув 30 липня 2015р. в м. Сніжне Донецької області.
Тарас Карпа - випускник Рава-Руської ЗОШ №1 2006 року.
Народився Тарас у сім’ї залізничників. Коли йому виповнилось 2 місяці, померла його мама Оля. Хлопчик залишився з татом Степаном. Через 2 роки в дім прийшла його друга мама Леся зі своєю донечкою Христиною. Через рік народився Василько, через 3 – Богданка. Так двоє братиків і дві сестрички росли однією дружною сім’єю.
Іванка Коцур, подруга дитинства, пригадує: «Тарас був дуже щирим, веселим, енергійним. Завжди душа компанії. Пригадую нашу останню переписку у соціальній мережі Інтернет, у якій він написав: «Я буду стояти на захисті України, боротися за кращу долю моєї Батьківщини. Скоріше б усе закінчилося. Так хочеться до рідних…»
У школі Тарас вчився добре, любив точні науки, багато читав, був ерудованим,вихованим.
Ось що пригадує про нього перша вчителька Надія Теодорівна Дума: «Добрий, спокійний, уважний, вихований, комунікабельний, розумний. Пригадую, як одного разу діти прийшли з вертепом до мене. Тарасик підійшов із синьо-жовтим прапором. Саме тоді у мене промайнула думка: дитина народилась із почуттям патріотизму».
Закінчивши Львівський ліцей Героїв Крут, Тарас продовжив навчання в Академії сухопутних військ. За скеруванням поїхав працювати в Кіровоград, ніс службу у військовій частині, був капітаном Збройних сил України. У серпні 2013 року одружився, незабаром у подружжя народився синочок Данилко. Та щастя молодої сім’ї, як і щастя багатьох військових, затьмарила війна.
У складі 3-го полку спецпризначення у березні 2014 року був у Криму, у травні його відправили під Донецьк.
29 липня 2014 року отримав скерування на завдання – врятувати пілотів збитого літака під м. Сніжне. Уночі на території закинутої ферми поблизу с. Латишево розвідгрупа потрапила у засідку. Старшина Олексій Глобенко, сержант Анатолій Бузуляк, старші солдати Андрій Шершень, Ярослав Шимчик, Сергій Грижин загинули. Врятувалися лише 4 бійці. Кілька вояків потрапили в полон: їх впізнали на відео, яке бойовики виклали в інтернет. Про долю Тараса Карпи не було нічого відомо. Якийсь час він перебував у списках полонених. Була інформація, що Тарас отримав поранення в живіт.
Більш ніж через рік капітана Карпу впізнали серед загиблих за результатами експертизи ДНК. За висновками медекспертів, за зібраною інформацією, Тарас Карпа помер після важкого поранення у м. Сніжне Донецької області приблизно 30 липня 2014 року.
Похований 4 листопада 2015 р. на Рівнянському кладовищі Кіровограда – на території меморіалу загиблим героям АТО.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність присязі під час російськo –української війни нагороджений 27 червня 2015 року орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Герої не вмирають!
Федус Микола
«Хто розцвів? Хто розцвів?» - запитало.
«Я розцвів, я розцвів,» - відказало.
«Хто помер? Хто помер?» - запитало.
«Я помер, я помер,»- відказало.
«А чого? А чого?» - запитало.
«А того, а того,» - відказало.
М. Вінграновський
Наймолодший-найдорожчий… Не надивився на цей світ, не наговорився, не набувся…Лише починав політ, лише починав життя.
Людмила Орестівна Ковальчук, класний керівник, згадує про Миколу: «Біль втрати не мине… Спогади про Миколку лише світлі. Відкритий, простий, щирий. Здавалось, таких дітей дуже мало: завжди усміхнених, доброзичливих, здатних бачити тільки добро і ні краплини зла. Його недитяча правдивість вразила мене відразу. Цей хлопчик завжди був на крок попереду від своїх однолітків. Стриманий, готовий допомогти, дати слушну пораду. Змалечку простежувалось, що Микола - справжній господар. Він умів все: розпалити вогнище, обібрати і спекти картоплю.
Так мало Микола прожив, але так багато встиг: встиг стати героєм, який завжди з нами тут, на Землі. Він - не загинув, він лише тихенько-тихенько спить… Наш ангел-охоронець…»
Федус Микола народився 29 вересня 1995 року, у с. Йоничі Жовківського р-ну Львівської області. Загинув 5 вересня 2014р. в с. Цвітні Піски Слов’яносербського р-ну Луганської області.
Звання: солдат.
Підрозділ: 80-та окрема високомобільна десантна бригада.
Микола Федус зник безвісти 5 вересня 2014 р. біля м. Щастя під Луганськом в бою з російським диверсійним підрозділом. Похований із військовими почестями як тимчасово не встановлений захисник України у м. Старобільську. Після встановлення особи за тестом ДНК у липні 2015 року перепохований у рідному селі на Львівщині.
Указом Президента України №553/2015 від 22 вересня 2015 року «за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Герої не вмирають!
Галуха Роман
Галуха Роман Андрійович народився 17.09.1997 року в місті Рава-Руська.
У 2003 році пішов у 1 клас Рава-Руської ЗОШ 1 І-ІІІ ступенів, яку закінчив у 2014 році. У тому ж році вступив у Львівський національний аграрний університет (Дубляни). Закінчив його у 2019 році бакалавр, спеціальність "Облік і аудит".
У 2020 році вступив на магістра у Старопольську Вищу Школу у Кельцах, Інститут економічних наук, ІІ освітній ступінь.
2 лютого 2021 року підписав контракт у ЗСУ та служив у 24-тій окремій механізованій бригаді імені короля Данила.
Загинув 15.06.2021 року в м. Золоте.
Страшну ціну платимо за свою свободу. Ризикують і жертвують своє життя наші сміливі та сильні Захисники, які ще недавно були з нами поруч. Врівноваженим і відповідальним, дисциплінованим та вихованим запам'ятався мені Роман Галуха.
Син, учень, однокласник, друг - у звичайному мирному житті.
Воїн, Патріот, Захисник - у час війни за наше майбутнє.
Нехай пам'ять про Романа та усіх полеглих Героїв оберігає від зневіри та надихає на працю для великої Перемоги.
Спогади класного керівника Сироти Галини Степанівни.
Вовк Дмитро
7 липня 2022 року поблизу села Верхньокам'янського Бахмутського району Донецької області, загинув мешканець Рави-Руської Дмитро Вовк.
Герой народився 5 січня 2000 року. Закінчив Національну академію сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного, був лейтенантом. На фронті був командиром взводу звукометричної розвідки батареї артилерійської розвідки дивізіону артилерійської розвідки.
Захисник загинув внаслідок підриву на міні автомобіля, в якому перебував, виконуючи бойове завдання.
У Дмитра Вовка залишились батьки та брат.
Хочу розповісти трішки про свого учня Героя, нашого Захисника - Дмитра Вовка.
Згадую, коли батьки вперше привели його до школи. Запам'яталися по-дитячому добрі, допитливі очі.
В них було багато запитань і водночас відповідей: я хочу багато про що дізнатися і навчитися, я обов'язково зі всім впораюся.
Вже після закінчення школи, будучи студентом, при зустрічі з ним було цікаво поговорити.
Високий, красивий, розумний, самостійний, добрий, справжній патріот України, який свідомо зробив вибір життєвого шляху.
Таким запам'ятався Дмитро мені як учень.Він став нашим Героєм, Захисником!
Спогади першої вчительки Кушти Марії Михайлівни.
Герої не вмирають.
Старчак Роман
14 травня, під час штурмових дій у Вишневому та Степовому Запорізької області, загинув равчанин Роман Старчак.
Роман Старчак був солдатом 1 батальйону 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Він народився 16 листопада 1993 року.
Без батька залишився син, без чоловіка - дружина.
Кажуть, що у кожної епохи свої герої. Мій учень, Старчак Роман, став Героєм нашого часу. На превеликий жаль, він загинув захищаючи нашу Україну, захищаючи кожного з нас.
Ромчик був дуже світлим, добрим та щирим хлопчиком. Ніколи не забуду його милу дитячу усмішку, якою він ніби осяював клас. Він любив своїх однокласників, вчителів, завжди прагнув спілкування. Рома був готовий прийти на допомогу будь-якої миті. І, напевне, ця його риса з віком розвинулася в ньому найбільше. Адже він виріс мужнім, сильним та відважним мужчиною, справжнім патріотом своєї країни.
Я дякую долі, що мала такого учня, Ромчик назавжди залишиться у моїй пам‘яті.
Вічна пам'ять Герою...
Шпак Тарас
9 травня, близько 20.00 год, внаслідок отриманих травм під час мінометного та артилерійського обстрілів в Сіверську Донецької області загинув мешканець міста Рави-Руської Тарас Шпак.
Тарас Шпак народився 16 квітня 1971 року. Він був капітаном, командиром 2 роти 66 батальйону 103 бригади Територіальної оборони.
Без батька залишилась донька.
Вічна пам'ять...
Життя людини – це написана Творцем книга. Перегорнімо деякі сторінки життя Тараса Шпака.
У школі
Зі спогадів Сергія Шпаги:
Ми з Тарасом були друзі-нерозлийвода. Це в нас, можна сказати, спадкове. Батьки наші працювали на шпалозаводі, а мами – у школі-інтернаті. Усі разом відпочивали на річці, у лісі. Збирали гриби, рибалили. На нашому «стадіоні» коло дому грали футбол. Усюди разом: до школи, за партою, зі школи. Наші донечки-однолітки теж стали подругами і, як ми, – усюди разом.
Після поранення в АТО я думав, що мого друга обмине недоля. Я ніяк не можу змиритися з цією непоправною втратою.
Згадує однокласник Богдан Кожан:
Тарас був моїм найкращим другом. Він завжди допомагав мені, бо я прийшов із сільської школи до 5 класу. Вільний час проводили разом: їздили на велосипедах до наших бабусь в Середкевичі, до Волиці, в Старе Село, в Гійче.
Після школи наші стежки розійшлися: Тарас пішов навчатися, а я – служити. Потім час від часу зустрічалися. Завжди було про що поговорити, поділитися цікавим. А зараз мені дуже його не вистарчає.
Новосад Галина Вікторівна, учитель української мови та літератури:
Я вчила Тараса недовго. Пам’ятаю, як він уважно слухав мої пояснення. Його розумні очі невідривно слідкували за кожним жестом, він ловив кожне слово. Тарас завжди був готовий до уроку, але ніколи не вискакував, був серйозний, врівноважений, неговіркий.
Олійник Лідія Іванівна, учитель української мови та літератури:
Мовчазний, задуманий, небагатослівний. То Шпак Тарас. Погляд синіх очей був розумним і промовистим. А його привітання «Добрий день» – спокійним і приємним. Тарас любив читати, хоча у творчих роботах був лаконічним, бо його світ крутився навколо чисел, формул, законів природи і Всесвіту.
Наконечна Михайлина Йосипівна, учитель зарубіжної літератури:
Тарас запам’ятався мені дуже серйозним – не по роках. До всього ставився відповідально, виважено. Навіть коли відповідав на уроці, був завжди зосереджений. Не дозволяв собі ні в чому помилятися. Обіцянки завжди виконував. Це було для нього святе – дотриматись слова.
У моїй пам’яті спливає його завжди спокійне обличчя. Чудові очі – повні задуми. Він був надійною, розумною людиною. З великим жалем говорю про нього в минулому часі.
Тарас у школі найбільше любив точні науки. Про це згадують його вчителі:
Новосад Петро Данилович, учитель фізики:
Цілеспрямовано готувався до олімпіад з фізики, умів самостійно працювати над вирішенням завдань. Це щастя для вчителя – мати такого учня, якому можна передати всі свої знання.
Казюк Ярослава Михайлівна, учитель математики, класний керівник:
Математика – це його альфа і омега. У ній він почувався як риба у воді. Його не можна було нічим заскочити зненацька – завжди давав собі раду.
Очищення думок і почуттів
Дарує доля у такі літа.
І вже говоримо чомусь без слів,
Бо пізнається істина проста,
що кожен день, хвилина кожна –
Це щастя, це дарунок Бога…
Назад вернутися не можна,
а десь кінчається дорога.
Не розгубити б в снігових заметах
Тепло останнє і душевний трепет.
Ворожбит Шпак Катерина Іллівна, мама Героя.
Зі спогадів мами Катерини Іллівни:
24.02.2022 року. Почалася війна. Тарас у військкоматі. Як старшого лейтенанта його скерували у навчальний центр формувати роту. Він ще рік тому подав портфоліо, щоб викладати теорію машинобудування в навчальному центрі. І мрія здійснилася, правда, дещо по-іншому.
За місяць рота була готова. Учив, піклувався, дбав про солдатів. Для нього вони були «мої хлопці». Тарас шукав, шукав і нарешті знайшов себе. Це була його справа. «Мені не страшно, я не боюся,» – це слова Тараса.
Незабаром став капітаном.
23.04. переночував удома. Зранку – у частину.
27.04. – на фронт.
Тричі виводив роту з оточення. А на четвертий… Крикнув: «Усім лягти!» Стояв і перевіряв, чи виконали команду. А сам не встиг… поліг.
Герої не вмирають. Вони в наших думках, молитвах, душах, серцях. Вони назавжди у своїх дітях.
Гнідець Іван
Війна...і смерть, як дві сестри, танцюють парою….💔
Війна...вже тисячі небесних воїнів за хмарою…..💔
Тяжкою журбою сповнилися серця учителів, учнів та випускників нашої школи…На щиті додому повернеться ще один наш Герой - Іван Гнідець.
29 серпня під час ведення наступальних дій та бойового зіткнення з силами противника в районі с. Любомирівки Миколаївської області, внаслідок влучання ракети в танк він загинув, отримавши поранення, несумісні з життям.
Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким ГЕРОЯ.💔
Іван став ще одним Ангелом-охоронцем для нас, для України!!!💙💛
Горить свіча, і пам'яті сльоза
Додолу з неї краплями стікає,
Земля ридає, плачуть небеса
Героїв Україна проводжає…
Герой свого народу, приклад стійкості та вірності своїм принципам.
Герой – захисник, якому ми зобов'язані життям, відносним спокоєм…
Яким він був?... Звичайним, таким, як всі. Середнім сином у своїх батьків, можливо, більш добрим і чуйним. У школі звичайним учнем, можливо, більш відповідальним і вимогливим до себе. Але коли рідна земля опинилась у вогні, коли ворог, який ще донедавна називався братом, зазіхнув на цілісність і свободу, Іван з перших днів вступив на дорогу боротьби. А до цього був Майдан 2014 року, і полігон, де навчався боронити свою землю, своїх батьків, друзів, родину, сім'ю. Ще у шкільні роки хотів всього навчитися по господарству і був в цьому дуже настирливим (поламаний стілець вмить був доведений до ладу, потрібні планки до таблиці тут же були знайдені, ніжка у стойлі хиталась – Іван знав, як дати раду).
Товариський, життєрадісний. Болісно реагував на несправедливість. Завжди мав свою думку.
При зустрічах щира усмішка і привітність завжди була на обличчі.
– Як поживаєте? Як ваше здоров'я? Чи ще працюєте? А чи є ще в школі такі непосиди, як ми були?
– Але ми не тільки порушували дисципліну, ми ще були й винахідливими, допитливими. Правда? (Майже дослівно).
… І літнім вечором стук у двері. На порозі Іван з торбинкою солодощів. А від чаю відмовився. Іншим разом… (він був тоді у Яворові).
… Свято печеної картоплі… З лісу до Івана додому найближче. І коли щось було забуто, то деколи доводилось бігати додому по декілька разів (солі мало, води треба, перець розсипався, серветки забули, рушника треба). Жодних нарікань. І завжди з задоволеним виглядом.
Так і залишився у пам'яті: мужній, міцний і усміхнений.
(Зі спогадів класного керівника Н.М. Зінько)
– Почувши про загибель Івана, відразу заплакала. Захотіла обійняти, захистити, не віддати у лапи смерті того білявого малого хлопчика, якого я вчила два роки – по-дитячому симпатичного, тихого, спокійного, доброго.
Коли були у нього, як майже в кожного з його однокласників, якісь прогалини у знаннях і до школи приходив тато, він ніколи не виправдовувався, не нарікав, нічого не обіцяв. Просто дивився своїми ясними очима на нас обох і ніби дивувався: «Що ви від мене хочете? У мене все в порядку». Так воно і вийшло. Став справжнім мужчиною, відважним, сміливим, захисником усіх нас.
Галина Вікторівна Новосад, перша вчителька
Вічна і світла пам'ять герою… З-під вій виступає скупа чоловіча сльоза.
– Іван, Ваня… друг дитинства і шкільний товариш, - веде спогад однокласник Олександр Малко.
– Наша дружба з Іваном дуже давня. Якось так вийшло, що ми здружилися ще в ранньому дитинстві (батьки були знайомі). І жили ми в різних кінцях Рава. Іван приїжджав до мене на велосипеді. І вже гасали ми в районі вокзалу до самісінького вечора. А якою смачною була для нас «Пепсі-кола» (вона в ті часи була розкішним напитком).
Через деякий час ( з 4 класу) ми стали жити майже по-сусідству. Разом до школи, разом зі школи, на тренування. По дорозі вели свої хлоп'ячі розмови, мріяли, складали плани назавтра. Одного разу навіть посварились. Не могли вирішити на що потратити зекономлені гроші (Іван хотів тістечко з кремом, а я – круп'яні палички). Так і пішли додому по різних тротуарах: Іван їв тістечко, а я палички. На вулиці Пекарській тротуари закінчились. Ми потиснули один одному руку і розійшлись. А ввечері, як ні в чому не бувало, ішли разом на тренування. Іван дуже швидко забував образи.
Одного разу Іван запросив мене до лісу на гриби. Я тоді ще не знав Вовковицького лісу (збирав з татом біля комбікормового, переважно, у сосновому). А тут під ногами повно листя. Попробуй щось розглядіти. Іван збирає і вкидає в кошик один за одним гриби, а я ну хоч би щось. Досада бере, доходить до сліз. Ну, з чим піду додому?
Вийшов з лісу. Присіли. Іван викладає всі свої гриби у мій кошик. Мені аж якось стало не по собі. «Я собі ще назбираю,» – мовив. І так було не раз.
Доброзичливість і взаємовиручка – ось чим завжди керувався Іван.
– Важко повірити, що Івана нема. Невимовна втрата, горе, біль, – все це переплелось у спогадах однокласниці.
Галина Костевич-Кохан
– Безтурботні шкільні роки. Іван завжди був життєрадісним, веселим і товариським. Якось зайшла мова про сім'ї. Іван каже, що було б добре, якби мав сестру. А я кажу, що у нас в сім'ї хлопчика бракує. Іван тут же знайшовся: «Давай, ти будеш мені сестрою, а я тобі братом». З того часу нас так і називали братом і сестрою.
Всі шкільні роки сиділи за однією партою, разом їхали на змагання з плавання.
А ще ніколи не забував привітати мене з днем народження. І навіть тоді, коли вже був на війні, то нагадував мамі, що може статись так, що не буде зв'язку, то обов'язково передати вітання з іменинами і з днем народженням.
Таким залишився в пам'яті: веселим, щедрим, цікавим співрозмовником.
Ірина Левчук-Сіволап згадує, як одного разу на перерві виявилося, що не пише ручка (паста закінчилась). Наступний урок – фізика. Не писати на уроці – навіть не можна такого уявити! Ірина – відмінниця! За декілька хвилин до початку уроку Іван схоплюється і біжить. На урок, звичайно, він запізнився. Але ручку купив. Витримав гнівний докір вчителя, але не допустив, щоб відмінницю сварили.
Добрий і надійний, «свій». Скільки разів «діставав» ні за що, бо когось прикривав, виручав, захищав.
– Було в Івана якесь своє особливе, шанобливе почуття вдячності, - каже Надія Федорівна Тютюкіна.
Одного разу, під вечір, прийшов Іван подякувати мені за свого племінника Дмитра (я тоді додатково займалась з ним по математиці). Були, звичайно, і гостинці, від щирого серця. Не можна передати словами горе і біль матері.
Не з першого разу були записані спогади Ірини Олексіївни, мами Івана. Скільки разів був початок розмови, а потім …, пізніше… Не відразу все вишукувалось у певну послідовність.
Майдан 2014… Іван там до січня 2016. Бачив, що творилось. Вже будучи в іншому місці, відмовився стелити під ноги килим високопосадовцям. Мотивував, що коли допомагав на вулицях Києва збирати «руки і ноги», (може ще когось можна врятувати), йому не стелили килими. Принциповість і справедливість брали верх. Довелося змінити роботу.
З дитинства завжди крутився біля тата ( а тато столярував). Виникла потреба замінити внутрішні двері. Привезли сім дверей, які треба було довести до ладу (тата вже не було). Звичайно, потрібен майстер. Іван: « А я тут для чого?» і взявся за роботу. Мама згадує, що дуже переживала, щоб не зіпсував. Але все було зроблено бездоганно.
У всьому любив порядок. Відкриваючи шафу, відразу видно полицю Івана. Все акуратно складено, «посортовано», змінне взуття начищене до блиску.
Святковий стіл ніколи не обходився без його блюд. На Різдво вушка і фарширована риба. Вдома це робив тільки він.
Обожнював внуків. З меншеньким Андрійком так і не набавився.
В родині був завжди бажаним. Навіть коли приїжджав на короткі вихідні, то обов'язково їхав когось відвідувати старших.
– Пригадується, як одного разу приїхав додому. Звичайні сімейні розмови. На наступний день зранку кудись пішов. Через деякий час приходить і приносить мені чоботи. «Мамо, я зауважив, що тобі вже пора поміняти чоботи». Дбайливий і уважний був завжди. Вимогливий до себе і до оточуючих, хотів поваги.
Міг би ще жити і жити. Ще стільки залишилося нереалізованих планів.